Дебальцево, де ти? Українська версія онлайн.

сторінки 23

Повернення до срср

Протягом багатьох років моїй бабусі снився один і той самий сон, ніби вона летить на батьківщину. Як у сповільненій відеозйомці, вона ковзала на висоті кількох футів над землею, як птах, якого несе вітер. Під собою вона бачила знайоме оточення, свою сім'ю, свої спогади. 

В її вітальні завжди був увімкнений телевізор, ніби вона вважала тишу нестерпною. На стіні висіли обрамлені конверти авіапошти, поряд – її репродукції Ван Гога і Хендріка Аверкампа. Я не розібрала напис на конвертах, прикрашених зображеннями літаків і реактивних винищувачів, що нагадували про радянські часи. На шафі стояв самовар і кругла дерев'яна скринька з розмальованими власноруч різнокольоровими квітами.

Бабушка – “бабуся” російською мовою – була не дуже балакучою жінкою, особливо, коли мова йшла про її минуле. Вона народилася 1921 року в місті Дебальцеве, Донбас, Україна. У грудні 1922 року Росія, Україна, Республіка Білорусь, Грузія, Вірменія та Азербайджан об'єдналися в Союз Радянських Соціалістичних Республік – СРСР. Вона познайомилася з моїм дідусем у Німеччині під час Другої світової війни. І коли він повернувся до Нідерландів після звільнення, моя бабуся приїхала з ним. Така була історія. Але як все було насправді? Я не мала жодного уявлення. Я також нічого не знала про її життя в Україні. 

Я намагалася уявити, як там усе відбувалося. Чи впізнаю я когось зі старих сімейних фотографій? Як було б там ходити? Чи впізнаю щось своє в людях? Чи почувалася б я там як вдома? Як фотограф, я багато років розповідала чужі історії, у яких культура, ідентичність, міграція зіграли свою роль. Урешті-решт, усвідомила, що майже нічого не знаю про своє власне походження. Чим більше я замислювалася над цим, тим більше відчувала, що саме через цю необізнаність якась частина мене була неповноцінною. Що означала ця українська складова в мені? Як це мати коріння поза межами Нідерландів? 

Я вирішила поїхати в Дебальцеве та сфотографувати повсякденне тамтешнє життя. Метою було за допомогою цих знімків розпочати діалог з моєю бабусею. Я хотіла познайомитися з нею ближче, і, через це, я також сподівалася дізнатися більше про її минуле, і про це місце, звідки походять деякі з моїх власних коренів.

сторінки 27

Поїздка в Дебальцеве

ЛЕРДАМ, НІДЕРЛАНДИ Весна 2013

ПЕС ТАМАРИ

Я перебуваю в містечку Лердам, в будинку для людей похилого віку, куди нещодавно переїхала моя бабуся. Хоча у неї й є її власна кімната, кілька разів на день до неї заходить хтось із персоналу будинку для літніх людей, щоб її провідати. На столі лежать фотографії Дебальцеве, роздруковані зі старих слайдів, зроблені моїм батьком на початку 1970-х років, коли він приїжджав туди в гості до родичів. 

"Це моя сестра Анна – вона була найстаршою. А це моя сестра Тамара – вона була молодша". Бабуся показує на фотографію, де зображені вона та її сестри. 

У Тамари була собака - великий, волохатий сторожовий пес на ланцюгу. На подвір'ї валялася стара каска німецького фашистського солдата, це була миска з водою для собаки. По обідку були дірки від куль.

"Як виглядав ваш будинок із середини?" "Це був невеликий будинок із двома кімнатами та якоюсь коморою. Була піч на вугіллі. Взимку бувало до мінус 30 градусів за Цельсієм".  "Якби я захотіла зараз поїхати в Дебальцеве, щоб відвідати вашу стару хату, яку вулицю мені треба було б знайти?" Вона мовчить. "Це складне питання". "Або який район тоді? Куди мені треба буде йти?" Вона знову мовчить. "Так, ну, це складне питання". "Як гадаєш, у нас там ще залишилися родичі?" "Сумніваюся. Більшість людей померли молодими". "Так як же звали вашого батька?" Тепер вона довго мовчить. "Це щось, це теж складне питання. Дивно, правда? Що я не знаю". Тим часом заходить мій батько. Він запитує, чи не хоче вона піти з ним на могилу мого дідуся.  На мить вона дивиться в простір. "Одну секунду. Я намагаюся згадати, де ми зараз знаходимося. Думками я й досі в Дебальцеве".

Разом ми йдемо до могили мого дідуся. Йому було 41 рік, коли він загинув, залишивши її саму з чотирма дітьми.

ГААГА, НІДЕРЛАНДИ  Літо 2013

ЗАПІЗНО

Я засмучена, що так довго чекала, щоб розпочати розмову з бабусею про Україну. Я сподівався, що її довгострокова пам'ять ще не втрачена. Але я помилялася. 

Чомусь я все зволікала. Здавалося, що бабуся вже давно забула те місце, де не залишилося в живих нікого зі знайомих. Чи варто було обтяжувати її в такому віці зануренням у минуле? Чи розповідала б вона про це, якби у неї не було хвороби Альцгеймера?

Я запитую себе, чи варто взагалі їхати в Дебальцеве зараз. Із бабусею вже неможливо про це розмовляти. Я хотіла запитати її, яким було її життя, коли вона була дівчинкою в Дебальцеве, які у неї були надії та мрії. Які українські цінності вона вважала важливим передати своїм дітям та онукам. А також про те, як це було – залишити свою країну, і як це відбувалося насправді. Яка доля спіткала її спочатку в Німеччині, а потім у Нідерландах, і як вона з усім впоралася?

У дитинстві я бачила її лише інколи. Мої батьки переїхали до містечка Стафорст у північно-східній провінції Оверейсел. Час від часу наша сім'я їздила до родичів у Лердам на заході та в південну провінцію Брабант, відвідуючи по черзі кількох членів родини. Ми зазвичай приїздили, щось їли та пили, а потім їхали в наступне місце. 

ГААГА Листопад 2013

ПРОТЕСТ Я вирішила, що все одно хочу поїхати в Дебальцеве. Мені здається важливим хоча б раз у житті доторкнутися до цієї частини мого коріння. Планую поїхати навесні 2014 року. 

Тим часом у Києві назрівають неспокійні події. На Майдані Незалежності відбуваються масштабні протести. По телебаченню я бачу барикади з автомобільних покришок, брудний сірий сніг. Лунають постріли, люди пірнають в укриття. Урядові будівлі займають демонстранти, які протестують проти повсюдної корупції, зловживання владою та порушення прав людини, а також за рух до більш тісної співпраці з Європейським Союзом.

ГААГА – ДОНЕЦЬК Лютий – березень 2014

ВИРІШУВАТИ ТОБІ                       Від січня я обмінювалася електронними листами з Сашею, художником із Донецька. У Гаазі я познайомилася з Анею та Максимом, українською парою. Я знайшла Максима через LinkedIn. Він проходив програму резиденції художника в "Ізоляції", мистецькому центрі в Донецьку, який знаходиться недалеко від Дебальцеве. Вони живуть у Гаазі вже кілька років і ми подружилися. Вони зв'язали мене з Сашею, який може допомогти мені знайти перекладача та житло в Дебальцеве. Надсилаю Саші електронного листа з питаннями про те, наскільки ситуація в Києві впливає на Донецьку область. Хочу купити квиток в Україну в середині березня.                                                                                                                 

Четвер, 6 лютого 2014, 10:34 +01:00  > Каріне, щодо революції, то Донецьк поки що супер тихе місто. Думаю, що в березні-квітні ситуація нормалізується. У будь-якому випадку, чекаю на тебе, Саша.

Я слідкую за новинами з Нідерландів і бачу, що політичні заворушення зараз поширилися й на інші частини України. Питаю Сашка як у нього справи. Він не відповідає. Я хвилююся, адже вже кілька днів від нього немає жодної звістки, але зазвичай він відповідає негайно.

Понеділок, 10 березня 2014, 10:57 +01:00  > Каріне, вибач, я пропустив твій останній лист. Ситуація тут, в Донецьку, досить небезпечна з кожним днем. Росія (Путін) захопила Крим (стратегічний південний регіон України), а східні регіони, такі як Донецьк і т.д. зараз знаходяться під цими суперечливими впливами, демонстраціями, мітингами. До чого це може призвести? Ми не знаємо. Це - російська агресія, в їхніх головах - темрява.

Я висловлюю свою підтримку та запитую Сашу чи ситуація впливає на його повсякденне життя. Питаю, чи досі безпечно мені приїжджати. Я збиралася купити квиток на цьому тижні.

Понеділок, 10 березня 2014, 12:33 +01:00  > Каріне, ти мусиш зрозуміти, що моя позиція в цій складній ситуації полягає в тому, щоб продовжувати свою творчу діяльність, попри будь-яку політику та, навіть, війну. Я вважаю, що художники повинні бути частиною всього цього процесу, хоча, звичайно, також треба бути обережними. Щодо Донецька: зараз ситуація (демонстрації та інше) не така загрозлива, тож якщо ти будеш там, наприклад, завтра, то все гаразд. Мої кураторські проєкти тривають. Ми є незалежною мистецькою організацією, тому не припиняємо свою діяльність. Але яким буде наступний місяць? Важко сказати. Вирішувати тобі...       

ЛЕРДАМ квітень 2014

ЄВГЕНІЙ ОНЄГІН

Я прийняла рішення відкласти подорож до Дебальцеве, оскільки ситуація стала надто нестабільною. 

Стан моєї бабусі поступово погіршується. Минулого року її перевели в закриту палату будинку для літніх людей. Вона більше не впізнає мене, коли я її відвідую. Вона ще пам'ятає, хто такий поет Пушкін. На своєму мобільному телефоні я вмикаю аудіоверсію повісті "Євгеній Онєгін" російською мовою. Вона уважно слухає, потім хитає головою.

Ми йдемо гуляти околицями, я штовхаю її інвалідний візок. Ми проходимо позаду її старого будинку по провулку ззаду. Він виглядає так само, як і раніше, з тією ж бруківкою і тією ж стежкою через сад. Жінка, яка живе по сусідству, вітається. Під час нашої прогулянки я практикую свою російську мову – "налева, направа, прямо" (ліворуч, праворуч, прямо) – і вона поправляє мою вимову.

Іншим разом я приношу складові для борщу. Хоча вона вже багато років не готувала сама, але досі пам'ятає рецепт і розповідає мені як його готувати. Вона навіть виправляє мене, коли я нарізаю картоплю шматочками не того розміру. Ось і борщ вже готовий, я з гордістю принесла їй скуштувати, але вона вже заснула. 

ОГОРОЖА

Моїй бабусі, мабуть, було близько 25 років, коли невдовзі після звільнення вона навчилася їздити на велосипеді в Нідерландах. В уяві я бачу її з ногами на педалях: вона незграбно тримається обома руками за кермо, нахилившись вперед. Потім, за переказами, мій дідусь пожартував і трохи підштовхнув її, і вона в'їхала в огорожу. Відтоді, ніколи не користувалася велосипедом. 

Водійських прав у бабусі не було, громадським транспортом вона самостійно не пересувалася. Вона рідко виїжджала з міста. Якщо приїжджала до нас, то зазвичай її забирав батько або вона їхала з родичами, які потім також забирали її додому. Вона ніколи нікуди не виїжджала за власним бажанням. І ніхто ніколи не цікавився цим. 

ГААГА 12 травня 2014

ДНР 

Сьогодні було оголошено про створення самопроголошеної Донецької народної республіки (ДНР) із власним проросійським урядом та прапором. Йдуть бойові дії. Для того, щоб потрапити на територію та виїхати з ДНР, необхідно пройти низку блокпостів, зокрема й сепаратистських. В умовах нинішніх боїв між українськими військами та сепаратистами, ніхто там не може бути в безпеці. І Дебальцеве знаходиться прямо посеред цієї зони. Від моїх друзів Ані та Максима чую, що Саша виїхав до Львова. 

ГААГА 15 липня 2014

ЛЮБЛЮ ТЕБЕ

Вчора їздила прощатися з бабусею. Останні кілька днів працівники інтернату вмикали в її кімнаті російську релігійну музику. Хоча це робилося з добрими намірами, ніхто насправді не знав, які ритуали, пов'язані зі смертю, існували в її культурі. Вона тихо лежала у своєму ліжку. Я взяла її за руку і сказала, що люблю її. Голландською та російською: "Люблю тебя". Мені було приємно та водночас ніяково. Промовляючи ці слова, я ловлю себе на тому, що вперше кажу їх їй і ось вона тут, на смертному одрі. 

У нашій родині ми не звикли так висловлювати свої почуття один до одного. Я усвідомлюю, як мало знаю про те, яким насправді було її життя. Зі смертю моєї бабусі зник і мій останній зв'язок з фактичним членом сім'ї з України. Це тільки посилило моє бажання поїхати у Дебальцеве.

ГААГА 17 липня 2014

ЛІТАК

Лише через два дні після смерті моєї бабусі приблизно за 25 кілометрів від Дебальцеве, на сепаратистській території в Грабовому, розбився літак. Я щойно прокинулася і прочитала новини на своєму мобільному телефоні: це MH17, пасажирський літак Малайзійських авіаліній, збитий над Східною Україною під час польоту з Амстердама до Куала-Лумпура. Здається, кожен знає когось, хто так чи інакше пов'язаний з MH17, і люди пишуть повідомлення в соціальних мережах. Я в жалобі через втрату моєї бабусі, так само, як Нідерланди в жалобі через втрату MH17. Тиждень минає, як у тумані. Я занурилася всередину себе, це мій спосіб подолання складних ситуацій. Тим часом війна на сході України триває. Здається, що кожного разу щось трапляється, щоб завадити моїм планам. Ніби щоразу виникає нова перепона, яка відсуває Дебальцеве все далі й далі.

БАРСЕЛОНА 14 січня 2015

КОРИДОР

Від вересня я живу в Барселоні, це мій другий дім. Люди тут привітніші, а життя не таке впорядковане, як у Нідерландах, що мене цілком влаштовує. Сьогодні о дев'ятій ранку я зустрічаюся з людиною на розі вулиць Каррер Віа Лайетана і Каррер Жауме 1. Я приходжу трішки раніше, йду до найближчої кав'ярні, щоб випити зеленого чаю. Коли я стою в черзі, починаються телевізійні новини. Я бачу як на екрані з'являється назва Дебальцеве. Говорять про "бої за Дебальцеве": місто оточене сепаратистами, тривають обстріли. Я не відриваюся від екрана.

Уважно стежу за новинами й у наступні дні. Під час припинення вогню створюють коридор для евакуації мешканців. Але всупереч тому, що було прописано в Мінських домовленостях, режим припинення вогню порушується навколо Дебальцеве. Випав сніг, я бачу страх і паніку в очах людей, які тісняться в автобусах разом з дітьми, сумками та валізами. Людей з міста, в яке я так давно хотіла потрапити, з яким мене пов'язує спільна історія. Мене нудить, я злюся і сумую водночас. Чому я не поїхала раніше? Чому я так довго чекала? Я вже півсвіту об'їздила і все розповідаю чужі історії. І коли я нарешті готова зануритися у свою власну історію, щось постійно заважає цьому здійснитися. Моя бабуся занедужала на хворобу Альцгеймера, потім почалася війна, наразі територію утримують сепаратисти, а місто обстрілюють. Чому це відбувається? Що далі? Що буде з цими людьми? 

ГААГА березень 2015

У РУЇНАХ 

Немає більше Дебальцеве. Місто лежить у руїнах і захоплене сепаратистами. Атака на Дебальцеве була стратегічно важливою через залізничну станцію міста, яка з'єднує багато населених пунктів на сході України, а також міста Донецьк і Луганськ. Обидва міста зараз знаходяться в руках сепаратистів. Битва за Дебальцеве тривала впродовж місяця. Близько 80% мешканців міста залишили його. Решта – люди похилого віку та ті, хто не зміг виїхати – живуть у бомбосховищах. Здебільшого там немає ні світла, ні тепла, ні проточної води. Я у відчаї. На які знахідки я ще можу сподіватися в такому спустошеному місці? Чи стоїть ще старий будинок моєї бабусі?

КАМ'ЯНСЬКЕ  Серпень 2016

ЧОРНОБРИВЦІ

У моїй сумці в багажному відсіку літака заховано кілька чорно-сірих пластикових каністр. Хоча колись у них були рулони плівки, зараз вони містять прах моєї бабусі. Пункт призначення: Київ.

Я лечу в Україну. Вперше. Я не хочу більше чекати. Після кількох днів у Києві я їду до своїх друзів Ані та Максима, які проводять літо з родиною в Кам'янському, місті Дніпропетровської області, що за 280 кілометрів на захід від Дебальцеве.

Коли я прокидаюся вранці, будинок наповнюється запахом млинців. Наташа, мама Ані, готує їх на сніданок. Упродовж дня я розповідаю про своє бажання розвіяти прах бабусі. Хоча я хотіла зробити це в Дебальцеве, мій інший варіант – Дніпро, річка, яка протікає через більшу частину України. Моя бабуся любила плавати, і мені здається, що це вдалий вибір. Наташа пояснює, що ритуали смерті та прощання завжди відбуваються до заходу сонця, а в ідеалі – до полудня. Цьому вона навчилася від своєї матері, яка, своєю чергою, навчилася від своєї матері.

Наступного ранку ми вирушаємо в дорогу. Наташа зриває чорнобривці зі свого палісадника. "Я на сто відсотків впевнена, що у твоєї бабусі теж були б такі квіти в саду", – каже вона. Ми їдемо до річки, де вітчим Ані, Олег, надуває, гумовий човен, із яким він зазвичай рибалить. Аня, Наташа, Олег, і я виходимо на воду. Вітру немає, лише кілька хмаринок. 

Шукаємо гарне місце, щоб розвіяти попіл, зупиняємося десь на середині річки. "Як думаєш, гарне місце?" – запитує Аня. Я киваю. Воно здається правильним. Я вперше роблю щось подібне і не зовсім розумію як себе поводити. Вимовляю ім'я бабусі, дякую їй за все, бажаю добра на тому світі. По черзі відкриваю каністри з плівкою, висипаю попіл у Дніпро. Ми мовчки спостерігаємо як він опускається на дно річки. "Тепер кидай квіти", – каже Наташа. Вони повільно відпливають за течією. Ми знову мовчимо. Через деякий час дивимося один на одного. Я киваю і кажу, що готова. Сльози щипають очі. Відчуваю одночасно і тягар, і полегшення. Моя бабуся повернулася на батьківщину. 

Повертаючись на берег, ми проходимо повз знайомого рибака Олега. "Що ти там робиш у човні з трьома жінками?" – кричить він. "Бабусин прах розвіюємо!" – озивається Наташа. Чоловік замовкає, а ми всі заливаємося сміхом.

ГААГА Жовтень 2016

ШАМПУНЬ 2-в-1

Я згадую єдиний раз, коли до нас приїхала родичка з України. Це була двоюрідна сестра моєї бабусі Ніна, родом із Криму. Це був кінець 1980-х років. Мені було 8 чи 9 років. Я дуже мало пам'ятаю про цей візит, окрім того, що жінка, яка жила навпроти, подарувала їй пляшку шампуню та кондиціонера 2-в-1. Пам'ятаю, як я була вражена, що Ніна ніколи раніше не бачила нічого подібного. Після цього я більше нічого не чула про тамтешню родину. Іноді у мене виникає відчуття, що, за винятком батька, я єдина у своїй родині з українським корінням. Мої три брати цим не цікавляться, а з родичами в Нідерландах по бабусиній лінії також мало контактів. 

Ще один спогад: моя бабуся зневажала все, що було пов'язано з Німеччиною. Коли ми з батьками їздили до Німеччини на канікули, по її обличчю було видно, що їй це анітрохи не подобається. Коли я була підлітком, то іноді дражнила її: "Бабусю, а якщо я знайду собі хлопця-німця?". Ні, вона вважала, що це дуже погана ідея. Я не дуже розуміла, чому у неї така відраза до Німеччини. Озираючись назад, мені соромно, що я так безглуздо пожартувала, адже це могло її зачепити. Але звідки мені було знати, якщо ніхто про це не говорив? Ми всі дуже добре вміли жартувати. Іноді я запитував батька, що він знає про її перебування в Німеччині. Він відповідав, що вона багато чого там пережила, але іншим жінкам доводилося й гірше. Що саме це було, так і залишилося незрозумілим.

ГААГА Грудень 2016

НОТАТКИ

Під час нещодавнього візиту до моїх батьків, мати передала мені коробку з-під взуття, в якій були старі листівки та листи, які я колись надсилала бабусі під час відпустки або на день народження. Вона прибирала та знайшла її серед інших речей, які залишилися після того, як бабуся поїхала до будинку для людей похилого віку. Серед паперів був старий зошит, почерк у ньому був бабусиним. Частина записів була голландською мовою (нотатки з її уроків голландської мови), але більша частина – російською. Незабаром після цього я пішла в гості до своєї подруги Ані. Я принесла з собою зошит і попросила її, щоб вона переклала його тут же, на місці. Я не мала особливих очікувань. Ми сиділи за обіднім столом, коли вона читала, Аня раптом заплакала. Мені стало моторошно. Що ж такого було на сторінках, що раптом так засмутило її? Виявилося, що це була частина історії життя моєї бабусі, про її останній день в Дебальцеве.

ГААГА лютий 2017

ДЕБАЛЬЦЕВЕ, ДЕ ТИ?

На сході України досі триває війна. Ніхто не знає, як довго вона триватиме. Дебальцеве, де ти? Що від тебе залишилося? Я не можу змиритися з думкою, що це був кінець. Що на цьому мої пошуки закінчаться. Щось всередині підказує, що це ще не кінець, що має бути щось більше. 

Я міняю тактику. За допомогою перекладача я посилаю у світ повідомлення про те, що шукаю сім'ї з Дебальцеве, які нещодавно виїхали з міста, зараз живуть в іншій частині країни та готові розповісти мені про своє життя. Через них, можливо, я зможу стати ближче до свого коріння. Ми розмістили повідомлення у "ВКонтакте" (щось на кшталт російськомовного "Фейсбуку") та групі "Донецьк-Київ" у "Фейсбуці", а також надіслали електронні листи кільком місцевим організаціям біженців в Україні. Кілька людей відгукнулися, я вирішую приїхати до них у гості.

сторінки 43

Залишаючи Дебальцеве 

ДОНБАС Tравня 2017

БІРЮЗА

Я їду до Костянтинівки та проїжджаю місця, про які знаю з новин. Такі місця, як Слов'янськ і Краматорськ, де у 2014 році почалася війна. Коли я дивлюся у вікно і милуюся рівнинною зеленою місцевістю, автобус час від часу сильно трясе з боку в бік. На дорозі великі вирви від розривів бомб. Ми їдемо по периметру Донецької Народної Республіки (ДНР), проїжджаємо через численні блокпости. Українські військові зупиняють автобус. Мій перекладач просить мене мовчати, щоб вони не зрозуміли, що я іноземка. Я затамувавши подих, із усіх сил намагаюся бути непомітною. Ніхто не промовляє жодного слова. Зрештою, паспорти показують лише чоловіки, жінок не перевіряють. 

Ми їдемо далі в напрямку Горлівки, кілометрів за тридцять від Дебальцеве. На узбіччі бачу вказівник з назвою Дебальцеве і стрілкою, що вказує праворуч. Вперше Дебальцеве майже в межах досяжності – але наш автобус їде прямо. В уяві я виходжу з автобуса, проходжу останні кілометри праворуч і потрапляю в місто зі слайдів 1970-х років, тих, що робив мій батько. Там, де завжди літо. Де чоловік перебігає вулицю під кутом, тримаючи в лівій руці два морозива. Де жінка в запиленій рожевій сукні проходить повз бірюзово-зеленого автобуса біля зупинки з вікнами, обрамленими бірюзовим кольором. Але це неможливо, тому що Дебальцеве знаходиться всередині ДНР, а ми їдемо просто за периметром, по українській стороні. 

КОСТЯНТИНІВКА Весна 2017/2018

Наталя живе в Костянтинівці з чоловіком Женею, дітьми Данилом і Катею. Наталя відкрила власну студію танців на пілоні, а Женя працює на будівництві. Її батьки та сестра живуть через кілька вулиць.

Наталя: "Я дуже добре пам'ятаю, як ми втекли. Це було 4 лютого 2015 року. Ми були під землею. Був сильний обстріл. Ми не могли там більше залишатися, тому що це було вже занадто. Не було ні світла, ні електрики, ні води, ні опалення. Не можна було переодягнутися, помитися. Всі були дуже брудні. У цьому підземному приміщенні було дуже волого. Люди дуже часто хворіли, а ліків не було. 

Я пам'ятаю точний день, тому що до цього дня ми ще думали, що війна може закінчитися. Але з того дня обстріли ставали все ближче і ближче, і ставало все важче. Коли ти сидиш під землею і все трясеться, і ти розумієш, що над тобою п'ять поверхів, ти думаєш, що тебе ніхто не знайде, коли будівля завалиться. Я почала плакати. У мене почалася істерика, я сказала Жені: "Хто буде доглядати за нашими дітьми, якщо ми загинемо?". Вони вже були з бабусею і дідусем у Полтаві. Але у мами був рак, тато теж хворів. Женя сказав: "Я поїду за машиною". Але ми не знали напевно, чи є ще наша машина. Коли Женя пішов у гараж за машиною, я дуже злякалася, бо не знала, чи повернеться він. Нам дуже пощастило, що він зміг знайти нашу машину, тому що в той час все розкрадали. 

Він попросив українських солдатів дати нам дозвіл вивезти людей з міста. Із дому виїхали всі, окрім кількох сусідів. Звуки обстрілів були приголомшливими, все вибухало. Нам потрібно було близько 40 хвилин, щоб дістатися до безпечного місця за межами зони бойових дій. Але шанси вижити були приблизно п'ятдесят на п'ятдесят. Ми також взяли з собою одну жінку. Поки ми їхали, всі мовчали. Ми бачили вибухи навколо себе. Скрізь були розкидані частини людських тіл. Я бачила собак, які ходили й забирали ноги та руки людських тіл. 

Ми всі молилися. Пізніше я зрозумів, що ми змінили своє ставлення до Бога. До цього ми ніколи нічого не просили у Бога. Але в цій ситуації ми зрозуміли, що просити допомоги немає в кого і немає в чого. Коли ми приїхали, то нарешті змогли видихнути. Відпочили та спробували осмислити те, що сталося. Це був дійсно страшний момент, я його ніколи не забуду. 

7 лютого мені зателефонували з Дебальцеве. Люди намагалися додзвонитися, казали: "Наталю, ваша квартира зруйнована". Я відповіла, що це Бог нас врятував, бо пройшло всього три дні після того, як ми виїхали. Я не знаю, чому нам тоді захотілося виїхати, але я відчула щось всередині.

БОРЩ ЗІ СМЕТАНОЮ

Наталя запитує, чи не бажаю я борщу. Я впізнаю його запах і подумки повертаюся до бабусиної вітальні. Бачу крісло, в якому вона завжди сиділа. Мереживні фіранки на вікні, в які вона розвішувала паперових метеликів. Її колекція медалей із плавання, зафіксована до червоної жилетки, яку вона час від часу діставала і виставляла напоказ. Її телефон у вигляді паротяга, який колись подарував їй мій дядько, бо в Дебальцеве вона працювала на потягах помічником машиніста. Я бачу російськомовні книги на книжкових полицях, вазони з рослинами на кухні, її малюнки та картини. Від неї я перейняла любов до творчості.

"Хочеш ще?" – запитує Наталя, коли я доїдаю.

ЗРАДНИК

Наталя розповідає мені про те, як їх приймають у Костянтинівці як вимушених переселенців. Точніше, про відсутність приймання. Місцеві жителі не дуже хочуть мати справу з людьми з "ДНР", тримають дистанцію. Власники будинків навіть просять більше, коли здають житло біженцям. Сина Наталії Данила цькують у школі. І це при тому, що Костянтинівка знаходиться менш ніж за двадцять п'ять кілометрів від лінії фронту. Час від часу вдалині долинають звуки обстрілів. Зачаровано слухаю розповіді Наталії. Я не можу собі уявити, що переживає вона та її родина. Я згадую розповіді мого батька про те, як жилося моїй бабусі – жінці з України – у Нідерландах під час холодної війни. У Нідерландах будь-хто, хто приїжджав із СРСР, розглядався як потенційний зрадник. І це при тому, що моя бабуся не добровільно вирішила покинути рідну країну. Моєму батькові колись відмовили в роботі, бо дізналися, що його мати родом звідти.      

ВИПРОБУВАННЯ

Коли 2015 року родина Наталії виїхала з Дебальцеве, вони спочатку деякий час жили у родичів у Полтаві. Наталя не мала роботи, щоб відволіктися, вона пішла на заняття з танців на пілоні. У неї настільки добре виходило, що наступного року, у віці 38 років, вона стала національною чемпіонкою України з танців на пілоні. Вона відкрила власну студію танців на пілоні у Костянтинівці та готується до чемпіонату Європи. "Я пишаюся собою, – каже Наталія. "Я знайшла себе завдяки праці та мотивації. Мій талант спав, а зараз в мені прокинулася якась сила. Я лише три роки в новому житті, а мені вже шкода стільки втрачених років. Цікаво, як могло б бути, якби я почала це робити п'ятнадцять років тому. Я б тут точно не жила. Мені здається, що Бог послав мені це випробування. Ця війна – це якийсь поштовх, випробування було призначене Богом, я його виконала. Я думаю, що нічого в житті гіршого за це випробування не буде".

ІЗ ЧИСТОГО АРКУША

"Раніше я не могла зрозуміти як можна побудувати життя від початку. Батьки купили будинок – і все. Але зараз, коли почалася війна, коли немає нікого, хто міг би допомогти, я по-справжньому почала розуміти, що означає починати все “від нуля”. Навіть, ложки, мило, тарілки, все доводиться купувати. У перші дні ми їли з чиїхось розбитих тарілок. У мирний час я ніколи не могла собі такого уявити. Я дуже змінилася. Я ніколи не думала, що можу бути сильною. Я зламала себе, але на краще. У мене загартувався характер. Я вдячна за все, що зі мною сталося, мені приємно, що в цьому є заслуга Дебальцеве".

Як моя бабуся це зробила? Вона ніколи не розповідала мені, як це – будувати нове життя в іншій країні. У мене була бабуся зі слов'янським акцентом – для мене в дитинстві це було нормально, я не знала іншої. Оскільки ніхто ніколи не згадував про це, мені також ніколи не спадало на думку, що за цим акцентом стоїть ціла історія життя.

ПОСИДИМО, ПЕРЕД ТИМ ЯК ЇХАТИ

Після кількох днів, проведених із Наталією та її родиною, настав час від'їжджати, я збираюся попрощатися.

"Одну хвилинку, – каже вона. – Тут ми завжди спочатку трохи посидимо разом. Це - така традиція, щоб побажати комусь доброї дороги". 

Ми сідаємо поруч на диван і кілька секунд мовчки дивимося перед собою. Потім Наталя обіймає мене й я йду.

сторінки 75

ЗАПОРІЖЖЯ Весна 2017/2018

Оксана живе в Запоріжжі з чоловіком Сергієм та дітьми Миколою і Леонідом. Сергій працює в нічну зміну на заводі. Оксана доглядає за дітьми, а після двох років також знайшла роботу. За освітою вона - бухгалтер. 

Оксана: "Чесно кажучи, мені дуже важко згадувати про те, як я виїхала з Дебальцеве. Хочеться, щоб ці події забулися, взагалі не згадувати про них. Це був дійсно страшний момент. 

Все почалося 24 січня 2015 року. Обстріли тривали цілий день. Лише опівночі він припинився, а потім знову продовжився з четвертої ранку. Ми залишалися вдома або в підвалі. Через обстріли не спали по кілька діб. Не було ні їжі, ні опалення, ні світла. Нічого не було. Було холодно, температура нижче нуля, скрізь лежав сніг.

Навколо нас було багато вибухів. Деякі будинки по сусідству були підірвані. Нам було страшно, мій син Микола запитав чи можна виїхати. Він подивився на мене такими великими широко відкритими очима і сказав: "Мамо, будь ласка, поїдьмо, поїдьмо". Я подумала: чому я дозволяю власній дитині страждати, чому ми повинні жити із острахом?

Інша річпро яку я думала - моя вагітність. Я була на сьомому місяці, боялася, що якщо я народжу дитину, то ніхто не зможе надати мені медичну допомогу. Тоді не було можливості зателефонувати за номером екстреної допомоги. Якби ми знали, коли припиняться бомбардування, ми могли б прийняти рішення про те, щоб залишитися або виїхати, але все було незрозуміло. Одного разу хтось із сусідів сказав, що українські війська вийдуть із Дебальцеве. Це означало б, що нас не буде кому захищати. В той момент ми всі разом вирішили виїхати. Зібрали речі, поїхали наступним ранком. Першого лютого. Єдине, що ми взяли – це документи. Більше нічого не думали брати. Можливо, тому, що не знали, що вже ніколи не повернемося туди. Ми думали, що просто їдемо на деякий час. Ніхто тоді не думав, що ця війна затягнеться на роки. Сіли в машину і поїхали. Просто поїхали в нікуди".

НОРМАЛЬНА ЛЮДИНА

"Моє життя в Дебальцеве було життям нормальної людини, нормальної жінки, – пояснює Оксана. "Була робота, сім'я, друзі, діти. Я не можу сказати про це нічого поганого. Це було хороше життя. У мене були дуже хороші друзі в Дебальцеве, і я їх дуже любила. Ми зазвичай влаштовували чудові вихідні, відзначали свята. Було дуже весело, і ми намагалися кожного разу придумати щось цікаве: пікнік, шашлик, виїзд на природу, різні вечірки. Мені цього дуже не вистачає. Шкода, що ми зараз так далеко один від одного. Дехто з мого старого кола друзів став сепаратистом. Ми все ще залишаємося друзями, але вже не так часто спілкуємося і не говоримо про політику. Як сім'я, ми тепер повинні тут покладатися один на одного. Важко знаходити нових друзів. Не так легко зустріти людину, з якою можна добре поспілкуватися. Зі своїми друзями з Дебальцеве я спілкуюся в інтернеті. У Запоріжжі я ще не відчуваю себе як удома". 

ВІЗА

Оксана розповідає, що дуже хотіла б відвідати могилу своїх батьків у Дебальцеве. Вона не була там від початку війни. Занадто небезпечно. Та й до біженців у Дебальцеве ставляться з підозрою. Ви ж поїхали, так? То що ви тут робите? "Перед Великоднем у нас традиція – ходити на цвинтар, відвідувати родичів. Але зараз у мене немає такої можливості, я страждаю від цього".

У бабусиній спальні стояли дві великі коричневі валізи. У них були подарунки та одяг для рідних із Дебальцеве. Валізи просто стояли там, чекаючи того дня, коли їй дадуть візу, щоб вона могла поїхати до СРСР. Візи, в якій їй відмовляли знову і знову з "невідомих причин". Минули роки, перш ніж вона знову змогла побачити своїх сестер.

ШОК

Я згадую історію, яку розповів мій двоюрідний дідусь, брат мого дідуся. Він сказав, що коли моя бабуся вперше повернулася в Дебальцеве, вона не могла нічого сказати. Здавалося, що вона була в шоці від пережитих емоцій. Мій дідусь, який трохи говорив російською мовою, мусив говорити за неї.

У Нідерландах вона була здебільшого сама по собі. За винятком жінки-сусідки та її дітей, вона дозволяла лише кільком людям наблизитися до себе. Інші жінки з радянської громади регулярно збиралися разом, моя бабуся час від часу приєднувалася до них, але зазвичай вона трималася на відстані. 

ДІМ

Оксана: "Хоча до війни ми вже думали про переїзд до більшого міста, ніж Дебальцеве, мені дуже подобався будинок, в якому ми жили. У нас була велика кухня, і всі любили проводити там час. У нас були хороші сусіди. Все було так близько. Я дуже за цим сумую. Зараз наш будинок у Дебальцеве пошкоджений. А тут я відчуваю себе емігрантом у власній країні. Цей будинок не в моєму стилі, і мені не подобаються килими на стінах. Але це орендована квартира, тому ми не можемо багато чого змінити. Я мрію про власний дім, про ремонт, щоб у ньому знову було по-справжньому затишно".

КДБ 

Чим більше часу я тут проводжу, тим більше все стає на свої місця. Помічаю, що Оксана дуже уважно ставиться до того, що можна говорити, а що не можна. Наприклад, про політику говорити небезпечно, тому вона цього не робить.

Коли Україна ще була у складі СРСР, було поширеним явищем, коли за тобою стежив хтось, хто працював у КДБ, державній службі безпеки. Люди могли доносити один на одного, якщо вони щось підозрювали, і тебе могли заарештувати, або навіть ти міг зникнути. Коли мій батько був у Дебальцеве з бабусею на початку 1970-х років, він помітив невиразного чоловіка, який, здавалося, завжди був поруч. Ця людина явно стежила за приїжджими з "заходу". Коли мій батько пішов оглянути околиці, чоловік підійшов до тітки Анни та сказав їй, що мій батько не повинен був блукати сам по собі. Чи пояснює це, чому моя бабуся намагалася тримати “язик за зубами”? Вона зрозуміла, що не може просто висловлювати свої думки – це було надто небезпечно.

КОЗАКИ

На завершення мого перебування ми відвідали острів Хортицю, який вважається колискою українського козацтва і найбільшим островом на Дніпрі. Родина вже давно не була на відпочинку. Оксана, зокрема, перебуває у піднесеному настрої й рада, що нарешті знову може робити щось цікаве разом із родиною. 

Читаємо про історію запорозьких козаків, які жили громадами вздовж Дніпра. Хоча їхнє соціальне та етнічне походження було різним, ці громади складалися переважно з селян, які втекли від кріпацтва із Польщі та Литви, обравши свободу степів замість життя під владою аристократів. Міщани та навіть кримські татари також ставали частиною козацького війська, хоча їм доводилося приймати православ'я, дотримуватися обрядів і молитов цієї релігії. Назва "козак" означає "вільна людина".

Ми гуляємо краєзнавчим музеєм просто неба з дерев'яною фортецею, солом'яними хатами, дерев'яною церквою, де Оксана, Сергій та Микола ставлять свічку за своїх близьких з Дебальцеве, які загинули. В одному з туристичних кіосків Оксана купує мені на згадку барвисте дерев'яне намисто.

сторінки 105

ХАРКІВ травень 2018

Світлана живе в Харкові з чоловіком Євгеном та дітьми Віталієм, Настею і Катею. Світлана знайшла адміністративну роботу на залізничному вокзалі в Харкові. Євген лікується та доглядає за дітьми.

Світлана: "Вже з літа 2014 року навколо Дебальцеве стояли люди ДНР з кулеметами і блокпостами. У серпні два снаряди влучили в наш двір, в те місце, де я завжди гуляла з дітьми. Кілька людей були поранені. У січні 2015 року у нас зникло світло, коли кілька снарядів влетіли в електроопору. Стало зрозуміло, що далі буде гірше. 

У той час я годувала Катю грудьми, і я не могла витримати всі ці обстріли. Я сказала Євгену, що треба їхати, хоча б на місяць-два, поки все не вщухне. Хрещена мама Насті вже виїхала до Харкова. Ми домовилися, що теж поїдемо. Хоча ми не хотіли залишати своїх матерів – вони відмовлялися виходити з дому – ми не могли більше думати про них. Треба було захищати своїх дітей. 

Я зібрала найнеобхідніші речі. Головне, що ми взяли, це улюблену іграшку Каті – кролика, з яким вона спала, кролика з морквиною. У нас було одинадцять сумок. Ми попрощалися і випустили кішку на вулицю. Собаку вже відвезли на дачу. 

9 лютого 2015 року ми поїхали. Брат Євгена, Володя, відвозив нас до Артемівська (нині – Бахмут). Звідти ми намагалися виїхати до Харкова. По дорозі було багато підірваних машин і автобусів. Доїхали до Світлодарська, а там прямо перед нами військові ставили протитанкові міни. Вони нікого не випускали, оскільки ця дорого обстрілювалась. Володя сказав: "Вибачте, але я не можу вас далі везти. У мене сім'я, я просто не можу наражати нас на таку небезпеку". Тому ми розвернулися і повернулися додому.

Ввімкнули радіо на батарейках і почули, що Дебальцеве в оточенні. У мене була істерика. Ми з Євгеном дуже сильно посварилися, я кричала, що треба було раніше виїхати. Ми навіть спали в різних кімнатах. О 6 ранку почався мінометний обстріл. Я бачила вибухи з вікна, зовсім поруч. Ми знову перебралися в підвал. На вулиці все вибухало, як у кіно. Наш будинок також був зруйнований.

Незабаром ми знову спробували виїхати до Харкова. Нас підвозив наш друг Миколайович. В один момент пролунав вибух, машину розвернуло: в неї влучив снаряд. Катя спала, але коли машина вибухнула, масло з двигуна бризнуло їй на обличчя, і вона заплакала. Ми всі були приголомшені. Машина загорілася. Я кричу: "Віталію, швидко вилазь!". Виявилося, що задні двері заклинило, а передні вибило. Віталій вийшов з машини, я передала йому Настю і Катю. Євген вибив скло, виліз і відразу впав. Я побачила, що у нього щось з ногою. Я доповзла до Миколайовича, але у нього з рота пішла піна. 

Потім ми побачили танки та військових хлопців, українських військових. Ми покликали на допомогу і вони приїхали до нас. У цей час на дорозі лежали міни, я зрозуміла, що Євген важко поранений, а Миколайович загинув. Моя думка в той момент була: якщо мене зараз вб'ють, то що буде з дітьми? Незабаром після цього машина вибухнула. Згоріли всі наші речі: документи, фотографії, всі спогади, які ми забрали з собою.

Євгена забрали на швидкій до Артемівська, а ми півтора кілометри йшли пішки по багнюці разом із військовими. У нозі Євгена було тринадцять осколків. Ми були без документів, без грошей, нам не було де жити. Волонтери допомагали нам у всьому. Того вечора, коли ми приїхали в Артемівськ, місто обстріляли – прилетіло одинадцять снарядів. Біля школи загинув 7-річний хлопчик. Уранці, о шостій годині, я з дітьми виїхала з Артемівська до Слов'янська. Звідти ми нарешті приїхали до Харкова". 

КОХАННЯ 

Щовечора Євген проходить кілька кілометрів на милицях у темряві, щоб зустріти Світлану, коли вона закінчує роботу на залізничному вокзалі. Разом вони повертаються додому і розмовляють про день, що минув. Щомісяця, 22-го числа, вони роблять один одному сюрприз – дарують троянду, запрошують на побачення чи щось інше, щоб продовжувати висловлювати та святкувати своє кохання одне до одного. Це день їхнього знайомства. Вони намагаються якнайкраще влаштувати своє нове життя. 

"Коли ти звик будувати плани на своє життя, а потім все руйнується, важко будувати нові. У Євгена три роки заживала нога. Зараз я працюю адміністратором на залізничному вокзалі, а Євген доглядає за дітьми. Хорошого житла не знайти. У Дебальцеве нам є де жити, але роботи немає і йде війна. Ти зависаєш у повітрі". 

ЖИТТЯ ТА КРАСА

Моя бабуся ненавиділа Новий рік. Коли вибухали феєрверки, вона стискалася від жаху. Це нагадувало їй про війну - війну, про яку вона не говорила, лише казала, що війна була. Світлана розповідає, що під час війни в Дебальцеве вона з родиною вісім місяців жила під землею. Якщо на деякий час ставало тихо, всі виповзали з бомбосховища. До будинку її матері йти рівно сім хвилин. Але сім хвилин здаються вічністю, коли в будь-який момент може вибухнути бомба. Коли вони були в бомбосховищі під час бомбардувань, вони часто вмикали музику і починали танцювати, щоб діти могли відволіктися на щось інше. 

Мені пригадується фільм "Життя прекрасне" (La Vita è Bella) 1997 року, режисера Роберто Беніньї, який також грає Гвідо, одного з головних героїв. Під час Другої світової війни Гвідо разом з дружиною та маленьким сином потрапляє до концтабору. Щоб зробити життя в цьому пеклі на землі більш терпимим, Гвідо розповідає синові, що все навколо – лише одна велика гра. Я вражена життєлюбством і позитивом Світлани та її чоловіка Євгена. Коли я запитую її, як їм це вдається, вона дивиться на мене так, ніби це найнормальніша річ у світі. "Життя таке коротке. Треба намагатися проживати кожен день, як останній. Немає часу сидіти в кутку та сумувати". 

НІЧНІ КОШМАРИ

"У Дебальцеве у нас була німецька вівчарка, але собака загинула. Щоб максимально зберегти сімейну атмосферу, ми придбали для дітей нових тварин: папугу, собаку, акваріум з рибками", – розповідає Світлана, поки Настя грається з собакою. – Насті досі часто сняться кошмари про нашу втечу".

Нещодавно я розмовляла з подругою-психологом, яка розповіла мені, що травма може передаватися через багато поколінь. Коли травматичні події не опрацьовуються та не інтегруються, отримані в результаті переконання та поведінка можуть передаватися наступним поколінням. Мені цікаво, як ці події впливатимуть на життя цієї сім'ї надалі. Водночас я також задаюся питанням про мою власну емоційну спадщину з минулого моєї бабусі.

ІМПОРТ

Я згадую нещодавно прочитане інтерв'ю, в якому співрозмовник розповідав про те, що, як мігрант, ти ніколи не можеш повністю претендувати на місце. Місце, де ти відчуваєш себе вкоріненим, де ти маєш свої власні традиції. Я розмірковую над тим, що це означає для мене. Адже народилася я в містечку Стафорст, переважно ортодоксальному кальвіністському містечку на північному сході Нідерландів, прожила там до 18 років. Мої батьки переїхали туди в 1970-х роках через роботу. Попри те, що назва місця мого народження буде стояти в моєму паспорті до кінця мого життя, я ніколи не буду "справжнім" Стафорстером. Оскільки мої батьки звідти не походять, я вважаюся "імпортом". Так це називається. Ти належав до них, але ти водночас був іншим. Не те, щоб я коли-небудь відчувала потребу бути "справжнім Стафорстером", але мені цікаво, де те місце, яке вважається  цілком моїм. Так, я нідерландка, я так відчуваю себе. Але не повністю. Певні якості людей в Україні здаються мені знайомими: теплота, гостинність та скромність. Хоча про низку українських традицій я дізналася нещодавно, оскільки вони не були передані мені моїми рідними, вони іноді також здаються мені дивними. Адже не можна просто так раптово, через багато років, зробити певні традиції своїми, традиції, які можуть бути у твоїх генах. Чи можна? 

СТРАУСОВЕ ЯЙЦЕ

Мені пора йти. Я придбала подарунки для родини, а дітям – набір для малювання. Вони також мають дещо для мене на згадку. Вони всі з нетерпінням спостерігають як мені підносять величезне яйце, розмальоване дітьми. Це справжнє страусове яйце. Я спостерігала за ним у вітальні цілий тиждень. Моя перша думка – практична: як, Боже Милостивий, я можу взяти це з собою? Це - нідерландське в мені. Я трохи розсміялася, прошепотіла своїй перекладачці Каті, що ми навряд чи зможемо взяти це в багаж. Катя кидає на мене суворий погляд і шепоче у відповідь, що про відмову від подарунка не може бути й мови. Тож я приймаю страусове яйце, яке, як і очікувалося, не влізає в мою валізу. Ми прощаємося і продовжуємо наш шлях вже з яйцем в окремій сумці. Відтепер страусове яйце супроводжує нас спочатку до Києва, а потім і до Нідерландів.

сторінки 135

ЛЕРДАМ

Від 1945 року Женя жила в Лердамі разом зі своїм чоловіком Хенком. У них було четверо дітей, серед яких мій батько Дірк-Ян був найстаршим. Хенк працював муляром і пічником, а Женя доглядала за дітьми.

Женя: "1941 року почалася війна. Ми чули гучні звуки, що долинали з усіх боків. Це було дуже страшно чути. 1942 року нам довелося виїхати до Німеччини. І моя мама також повинна була поїхати до Німеччини. Мама попросила коменданта, щоб вона могла залишитися з моїм братом. Моєму братові було 17 років. Він повинен був працювати на німців, а ми втрьох повинні були поїхати до Німеччини. Я – Женя. Мені було 20 років. Ганна – 26 років, Тамара – наймолодша сестра, їй було 15 років. 16 травня 1942 року, о шостій ранку, ми повинні були покинути наше місто Дебальцеве Донецької області. Мама приготувала нам зелений суп. Суп із щавлю. Ми поїли, мама пройшла з нами майже один кілометр. Це був останній раз, коли ми її бачили".

сторінки 139

Мiсце призначення:: Лердам, Голандiя

Попри те, що я більше не могла розмовляти зі своєю бабусею, протягом останніх кількох років я проводила дослідження, щоб дізнатися більше про її історію. Багато читаючи й розмовляючи з людьми, я довідалась, що її історія не була поодинокою. Під час німецької окупації Східної Європи у Другій світовій війні, за оцінками, понад три мільйони людей були депортовані до Німеччини для роботи в трудових таборах як остарбайтери ("східні робітники"). Три чверті цих робітників були з України, багато з них були підлітками, коли їх депортували. Значну кількість становили жінки. У цих трудових таборах деякі дівчата часто знайомилися з хлопцями з Нідерландів або інших європейських країн, які були відправлені туди на роботу через Arbeitseinsatz (примусове направлення на роботу). Деякі з них вийшли заміж, а після закінчення війни приїхали сюди. Як і моя бабуся. Коли через багато років ці жінки повернулися в Україну, щоб відвідати свої сім'ї, їх вважали зрадниками своєї країни. 

Послужлива дослідниця з нідерландської організації CBG – Центру сімейної історії розповідає мені про Архів Арольсена – Міжнародний центр нацистських переслідувань. Ми вводимо ім'я моєї бабусі на їхньому сайті, за мить з'являється документ з її даними. Я не вірю своїм очам. Дослідник пояснює, що це медичний документ, який заповнювали американці після визволення. Дата: 7 травня 1945 року. Рід занять: школярка. Місце призначення: Лердам, Голландія. Останні два слова підкреслені червоним кольором, нижче рядка від руки написано "Вийти заміж за Х. Верслайса за місцем призначення" і стоїть штамп "Переміщена особа". Із родинних розповідей мені відомо, що бабуся вийшла заміж у шведському посольстві в Німеччині, інакше її не пустили б до Нідерландів. Дослідниця це підтверджує: у той час Швеція допомагала людям, які хотіли виїхати з Німеччини. 

Знову знаходжу її ім'я в архівах міста Дюссельдорф, де вона була змушена працювати на фабриці Gerresheimer Glashütte, яка виготовляла скляні вироби. Я також знаходжу ім'я її молодшої сестри Тамари, якій тоді було лише 15 років, серед довгих рядів багатьох інших молодих жінок із російськими іменами, які походили з того ж регіону. Вік жінок коливається від 15 до 20 років. Вперше те, де бабуся опинилася, стає реальним. Все це зачіпає за живе. У грудях стає боляче. 

Я читала книги та статті Баса ван дер Пласа, Махтельда Венкена, Інгрід Хармс (дочки остарбайтера), які провели ґрунтовні дослідження. У них розповідалось, що молодь із України вивозили до Німеччини потягом, завантажуючи їх у товарні вагони. Нацистське законодавство описувало остарбайтерів як untermenschen (недолюдей), ставило їх майже в самий низ ієрархічної нацистської расової драбини. Нижче на цій драбині були лише євреї, роми, сінті та гомосексуалісти. Вони повинні були носити синю нашивку з літерами OST, жили в ізольованих бараках, обнесених колючим дротом, за межі яких їм не дозволялося виходити без супроводу. У період від 1942 по 1945 роки остарбайтери були змушені працювати на німецьку військову промисловість в середньому від 12 до 14 годин на день, шість днів на тиждень. Вони майже не отримували їжі та мали обмежений доступ до медичного обслуговування. Їм також доводилося терпіти словесну дискримінацію та інші приниження. Остарбайтерам не дозволялося змішуватися з німцями та вестарбайтерами (західноєвропейськими добровольцями, примусовими робітниками, які мали кращі умови, ніж остарбайтери). Насправді ж остарбайтери регулярно контактували з людьми з інших країн. Так моя бабуся познайомилася з моїм дідусем. Він ремонтував верстат у відділі, де вона працювала, іноді він віддавав їй частину власного пайка. Вони покохали один одного. 

Таким чином – через кохання, самозахист або шанс на краще майбутнє – близько 4000 жінок опинилися в Нідерландах: вони зустріли голландських чоловіків, таких як мій дідусь, повернулися з ними додому після визволення. У Нідерландах ця група була непомітною. Вони виросли за сталінського режиму, були депортовані до гітлерівської Німеччини та опинилися в Нідерландах під час холодної війни. Насправді вони завжди залишалися поза увагою, їхні історії – частково через те, що багато жінок не говорили про своє минуле – ніколи не були по-справжньому визнані ні в Нідерландах, ні в їхній рідній країні. 

Мій двоюрідний дідусь (брат мого дідуся) розповідав мені, що після звільнення 1945 року його батьки отримали листівку від свого сина – мого дідуся – з повідомленням, що він скоро повернеться додому з Німеччини. Він також попросив мою бабусю написати кілька слів на листівці. Це був перший раз, коли вони почули, що їхній син приїжджає з кимось. Тоді мої бабуся і дідусь перебували в пансіонаті в провінції Лімбург, де вони провели кілька тижнів в очікуванні дозволу, який дозволив би моїй бабусі офіційно в'їхати до Нідерландів. Звідти вони поїхали далі до Лердама. Коли вони прибули до родинного будинку мого діда Хенка і подзвонили у вхідні двері, вони були одягнені в лахміття. Мій дідусь був у шкіперському кашкеті. Його першими словами були: "Це Женя, я одружений із нею". 

Коли моя бабуся починала своє життя в Нідерландах, її сестри повернулися в Дебальцеве. Минули роки, перш ніж вони знову побачилися. У своїй книзі "Шептуни" Орландо Фігес описує вплив сталінського режиму на громадян. Додайте до цього досвід моєї бабусі в Німеччині. Хоча я ніколи не дізнаюся, що саме вона пережила, це, безумовно, залишило слід в її житті. Тепер я краще розумію, чому вона не розповідала про своє минуле. Це також дає мені змогу краще зрозуміти, звідки беруться деякі мої власні труднощі з розмовами та вираженням емоцій, а також такі якості, як бути сильною, не скаржитися і продовжувати жити далі. Я також впізнаю ці риси у своєму батькові та братах.

Родини з Дебальцеве – це найближчі люди, з якими я коли-небудь була близька до свого українського коріння. І хоча ми не є родиною, ніколи нею не будемо, завдяки Дебальцеве між нами завжди буде зв'язок. Їхні історії також стали моїми спогадами. Їхні спогади знаходяться між старими слайдами мого батька в першому розділі цієї книги. Як на фото будівлі поруч з вокзалом на сторінці 11, де Світлана працювала телефоністкою. На вихідних вони з Євгеном та їхніми друзями ходили на концерти до будинку культури. Оксана та Сергій ходили туди дивитися фільми. На площі поруч з цим будинком (сторінка 10), ще дитиною, Наталя пила безалкогольний напій "Буратіно", поки її молоді батьки танцювали. 

Завдяки всім людям, яких я зустріла в цій подорожі за ці десять років, Дебальцеве та Україна більше ніколи не будуть просто назвами населених пунктів на карті, вони стали частиною мого життя. Я більше не можу уявити собі життя без моїх українських друзів. Хоча моя бабуся не змогла розповісти мені багато історій про свою культуру та своє минуле, вони є частиною моєї ДНК. Існує спільнота, яка живе всередині кожного з нас, спільнота наших предків, які з покоління в покоління передавали звичаї та ритуали, що роблять нас тими, ким ми є сьогодні.

Зрештою, мені так і не вдалося побачити Дебальцеве на власні очі. Від 2014 року ця територія є зоною бойових дій, через що мені доводилося постійно змінювати свої плани. Дебальцеве, яким воно було, живе в розповідях, спогадах і моїй уяві. Натомість мої пошуки Дебальцеве стали темою книги, яку ви зараз тримаєте в руках.

сторінки 145

АМСТЕРДАМ  3 лютого 2022

ПАСПОРТ

Тим часом я переїхала до Амстердама. На мій мобільний телефон приходить повідомлення від Наталії:

> Каріне, що ти взагалі думаєш про біженців? У мене таке відчуття, що ми просто продовжуємо бігти. Ми думаємо про те, щоб виїхати звідси і поїхати за кордон. Я зараз дітям паспорти роблю. Я зроблю все, що зможу, якщо це буде в інтересах дітей. Їм набридла війна. Вони втомилися бігати. Я хочу тепла, миру і затишку. 

АМСТЕРДАМ 13 лютого 2022 року

ДОВІРЛИВИЙ ШТИЛЬ

У новинах американський президент Джо Байден каже, що є достатньо доказів того, що Росія планує вторгнення в Україну. Я зв'язуюся з Катею в Києві. Вона була моєю перекладачкою, коли я відвідувала сім'ї, між нами зав'язалася тепла дружба. Вона на другому місяці вагітності. Я кажу їй, що хвилююся через можливу війну. Катя переконана, що цього не станеться, і жартує з цього приводу.

> Ми не віримо всім цим новинам. Люди тут досить спокійні, жодних черг у супермаркеті чи на заправці. Я буду тримати тебе в курсі подій. Обійми з України – за 2 дні до оголошення війни, хохохо.

Вона незворушна, її манера триматися мене заспокоює.

АМСТЕРДАМ 25 лютого 2022

БОЖЕВІЛЛЯ

24 лютого о 3 годині ночі Росія вторглася до України. Почалася війна. Я запитую Катю, як у неї справи і чи вона в безпеці.

> Сподіваюся, що так, але минула ніч була жахливою. Зараз ми намагаємося зберігати спокій і дивитися новини. Чоловік хоче кудись виїхати, а я хочу залишитися. Сваритися через це – ще гірше. Вдома я відчуваю себе в безпеці. У найгіршому випадку ми підемо в якесь бомбосховище тут, у нашому будинку. Схоже на божевілля, чи не так? 

Я відправляю повідомлення Наталі, Оксані, Світлані та іншим людям в Україні, які стали мені дорогими за ці роки. На моїй вулиці висить синьо-жовтий прапор. Україна тепер буквально увійшла в моє нідерландське життя. На площі Дам в Амстердамі ми з друзями Анею та Максимом виходимо на демонстрацію проти війни, а відеороліки надсилаємо людям в Україні. 

УСЮДИ

З березня 2022 року

– Наталя з дітьми переїхала до Польщі. Її чоловіка Женю викликали до армії в Києві, а батьки і сестра з собакою втекли до Полтави.

– Оксана з синами виїхала на Закарпаття, а згодом до Львова. Її чоловік Сергій до початку війни вже був у Словаччині, там і залишився. У травні вона повернулася до Запоріжжя на роботу, а сини залишилися у Львові. У серпні вона з обома синами поїхала до Словаччини. 

– Світлана з родиною досі перебуває у Харкові. Через те, що найближче бомбосховище знаходиться дуже далеко, під час частих обстрілів вони ховаються в коридорі своєї квартири. 

– Саша зараз живе в Чернівцях, на заході країни, де працює з українськими біженцями.

- Мама Ані, Наташа, жила з Анею та Максимом з лютого по серпень. Сестра Максима з дітьми в березні виїхала до Нідерландів і перебуває в районі міста Утрехт. У серпні до Нідерландів також приїхала мама Максима.

– Катя разом з чоловіком та матір'ю виїхала до Луцька (Західна Україна). У травні вони повернулися до Києва. На початку вересня вона народила сина. 

ПРИМІТКА ЩОДО НАПИСАННЯ ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВ

У цій книзі я використовую російське написання назви міста Дебальцеве, тому що так його називала моя бабуся. Українською мовою воно пишеться як Дебальцеве. Близько третини українців розмовляють російською мовою як рідною (особливо на сході країни). Є також багато людей, які розмовляють сумішшю обох мов, так званим суржиком. Через нинішню війну в Україні російська мова стала мовою окупаційних сил. Саме тому я вирішила використовувати в книзі українські назви для всіх інших місць.